У лютому 1944-го, коли було визволено Шепетівку, бої точились ще далеко від Коськова. Однак у селі німці уже заметушились. Це було видно з їхньої поведінки. Якось приїхав на коні німецький розвідник до свого штабу, який містився в одній із хат, і почав щось голосно кричати по-німецьки.
Незабаром до далекобійних гармат, які обстрілювали Шепетівку, стали під’їжджати тягачі, до них чіпляли гармати і відправляли на Захід.
У школі був німецький лазарет. Там лікували німців, яких привозили з фронту. Всі не виживали. Їх хоронили на кладовищі, яке утворили у центрі села. Німці примусили наших жінок-односельчанок викопати там рів, у який ярусами складали мертвих німців у паперових мішках. Офіцерів хоронили в окремих могилах.
На тому кладовищі стояло багато березових хрестів. А відрізані ноги чи руки скидали у шкільний туалет. Усіх своїх поранених вояків гітлерівці кудись вивезли.
І от настала весна. П’ятого березня 1944 року був сонячним днем. Сніг майже розтанув, кругом болото. Звідкись дійшли чутки, щоб люди евакуювались із села, бо вже наші наступають. А тут знову кажуть: залишайтесь на місці, бо визволителі уже недалеко. Переказували один одному, щоб люди не виходили з хат, а ховалися, хто де міг — у льохах, в окопах.
Вже було чути стрілянину з боку шосейної дороги. Вона все наближалась. Солдати бігли, стріляючи на ходу. Якраз розлилась річка. Німці викидали зброю у воду, а самі втікали. Деякі з них потопились. У другій половині дня село було звільнене воїнами 147-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника І.С.Герасимова.
А вже 6 березня через село проходили військові підрозділи 11-ї винищувально-протитанкової бригади під командуванням бурята В.Б.Борсоєва.
Я пам’ятаю, як вони йшли вулицею, несли на плечах кулемети, автомати, гвинтівки. Радість у їхніх очах. А ще запам’яталось, як вони співали пісню «Партизанские отряды занимали города».
Того ж дня була розмінована школа. А міст через річку Хомору німці встигли зруйнувати. Уже пізно увечері через село проходила танкова бригада. Минули греблю, потрібно було переправлятись через річку.
Раптом на великій висоті з’явились німецькі літаки і скинули дві бомби на танкову колону. Правда, в колону вони не влучили. Бомби впали на подвір’я Андрія Кривого, де вибуховою хвилею було вбито господиню і поранено її сина. Там і зараз є яма від вибуху бомби.
Фронт віддалявся на Захід. Для жителів села почались важкі трудові будні, боротьба за виживання. Важко було, бо у селі залишились майже самі жінки та діти.
У цих трудових буднях брали участь і ми, неповнолітні трудівники тилу, яким визначено статус «діти війни».
Повертаючись подумки у ті далекі дні, маємо низько схилити голови перед пам’яттю бійців, командирів, які віддали своє життя за наше сьогодення.
З повагою пенсіонер В.ОМЕЛЬЧУК.
с.Коськів.